Життя міста Особистості

ГЕРОЯМИ СТАЮТЬ ЗВИЧАЙНІ ХЛОПЧАКИ

Сьогодні виповнилося б 30 років Володимиру Дорошенку. Випускник СШ №1 ім. Тараса Шевченка, він закінчив професійний ліцей сфери послуг, заочно здобував вищу освіту у Львівській Політехніці на факультеті “регулювання дорожнього руху”. Останню сесію так і не судилося скласти.

Наш Герой дуже любив техніку, ремонтував автомобілі, фарбував, за що не брався, доводив до кінця. Про таких кажуть, що інструменти в його руках співали.
У 2007 році обрав військову службу за контрактом. Старанно навчався військової справи. Нагороджений грамотами за сумлінне ставлення до виконання своїх обов’язків.

Після анексії Криму Російською Федерацією направлений в Херсонську область на виконання бойових завдань. Справжній мужній чоловік ніколи не нарікав на труднощі, оберігав батьків і дружину. Володимир як механік-водій інженерно-саперного батальйону в/ч А 3817 виїхав на виконання завдань 24 липня 2014 року в Донецьку та Луганську області під командуванням підполковника Вадима Суского.
А вже 31 серпня цього ж року, страшна звістка надійшла у наше місто – ангелами відлетіли в небо душі шести кращих синів України, які віддали своє життя за Незалежнісь: підполковник Вадим Суский, солдати Володимир Дорошенко, Андрій Струсь, Ігор Бжостовський, Роман Малецький та Ігор Шубак. Самбір зустрічав та хоронив своїх Героїв. Мабуть, тоді найбільше кожен відчув жахіття війни.

Чорним вороном вдарилася об шибку помешкання сім’ї Дорошенків, які того дня зібралися разом за родинним столом, звістка про загибель їхнього Володі. Важко впоратися з емоціями згорьованій матері, коли війна забирає найдорожче. До того ж тоді, коли зустрів своє кохання і зовсім трохи не дочекався, щоб стати батьком. Він мріяв жити і ростити своє любе хлоп’ятко, виношував амбітні плани на майбутнє.

Володя загинув на Донбасі, куди часто їздив у Тельманово в гості до дідуся і бабусі. Він поїхав їх захищати, однак звідти не повернувся. Бабуся померла, так і не дізналась, що внука немає. Рідним і досі не віриться у його загибель. Сподіваються на бодай якусь обнадійливу інформацію, хочуть почути, що усе це страшна помилка. Залишилася лише військова форма у шафі та вишита сорочка.
Такі як Володя часто говорили: “Хто, як не я…” Нині ними пишається не лише місто, а й Україна, та для рідних головне, щоб був живим.

Тоді 2014 дружина Володі – Ілона була вагітна. Нині Артемчик, їхній синочок, часто запитує, де його татко… А ще знає, що в нього такі ж очі. Хлопчику дісталося не лише ім’я, саме батько так назвав сина, а і його гени, бо також любить машини, правда, поки що маленькі. Невимовний жаль охоплює, що для цієї дитини залишаться чужі спогади про найріднішу людину і лишень відповіді на запитання про татка-героя.
Проведено спеціальне розслідування з метою з’ясування причин і умов, що призвели до трагедії, що трапилася орієнтовно о 16.30 год. 31 серпня 2014 року поблизу Маріуполя, внаслідок якої загинули при виконанні службових обов’язків шестеро та поранено четверо військовослужбовців, які брали участь в АТО.


У військовій частині А 3817 кажуть, що Володимир Дорошенко зарекомендував себе добросовісним з високим рівнем професійної підготовки, користувався повагою серед військовослужбовців. За бездоганне виконання службових обов’язків, патріотизм, проявлений під час захисту цілісності та Незалежності України, самопожертву відзначений орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно). Володимиру Дорошенку присвоєно звання “Почесний громадянин Самбора”.

Колишній військовослужбовець 703-го полку Микола Кріль, товариш Володі, згадує його як надзвичайно добру людину, сповнену оптимізму та любові до життя: «Володя, здається, завжди був у гарному настрої. Вмів підтримати, розвеселити, уважно вислухає, підкаже. Він з тих хлопців, на яких завжди можна розраховувати. В армії це важливо. А машини мали для нього особливе значення. Приходиш у парк – там Володя. Щось крутить, рихтує, фарбує. Годинами міг це робити. Довго я не міг звикнутися з думкою, що більше не зустріну його у цьому місці. Коли нашу військову частину мали розформовувати, особливо сумно було, що техніка на списання піде, чи ще кудись. А з початком війни довелося її на колеса ставити. Володя працював тоді допізна, не шкодуючи сил. Тішився, коли усе вдавалося. Пригадую літо того року. Я також готувався до поїздки з комбатом підполковником Вадимом Суским. Та склалося інакше. Не поїхав. Щодо мене був інший наказ. А з ними сталася страшна трагедія, про яку й досі важко говорити. Пригадую, як на початку війни ми в наряд ходили, наші маршрути перетиналися, то ділилися думками про події. Водоля намагався завжди щось позитивне побачити. І ніколи не говорив про страх чи щось подібне. А ще мріяв стати батьком».

На превеликий жаль війна забирає людські життя, калічить долі, розбиває вщент мрії, сподівання, надії, усе найсвітліше і найдорожче нашому серцю. Поповнюють Небесний полк прості працелюбні і вірні її сини, які не піаряться на любові до Батьківщини, а роблять усе можливе, щоб діями показати свою любов.

Оксана ШИМАНСЬКА, Світлана АНДРЕЙЧИКОВА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *